Читать онлайн книгу "Загублена Принцеса Країни Оз. Історії маленького Чарівника Країни Оз"

Загублена Принцеса Краiни Оз. Історii маленького Чарiвника Краiни Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Всесвiтньо вiдомий американський письменник Лiман Френк Баум (1856–1919), створивши казкову Краiну Оз, населив ii героями, якi одразу полюбилися читачам. Майже всi вони стануть учасниками цiеi книжки. Не обiйдеться й без маленького Чарiвника. А як iнакше, коли йдеться про пригоди в казковiй краiнi? Однак у «Загубленiй Принцесi Краiни Оз» сталося незвичне: лиходiй-чаклун пiдступно викрав його валiзку з чарiвними iнструментами. Тепер друзям доведеться без iх допомоги долати численнi небезпеки пiд час пошукiв зниклоi Принцеси. Проте гострого розуму та знань Чарiвниковi нiколи не бракувало.





Лiман Френк Баум

Загублена Принцеса Краiни Оз

Історii маленького Чарiвника Краiни Оз



Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi

Перекладено за виданням:

Liman Frank Baum

THE LOST PRINCESS OF OZ

The Reilly & Britton Co Chicago, USA, 1929

LITTLE WIZARD STORIES OF OZ

The Reilly & Britton Co Chicago, USA, 1926

Переклад з англiйськоi Б. Саленюк

Художник-iлюстратор Джон Р. Нiлл

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Б. Саленюк, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




Загублена Принцеса Краiни Оз





До моiх читачiв


Деякi моi юнi читачi мають чудову уяву. Це мене тiшить. Уява вела людство через темнi столiття до сучасного стану цивiлiзацii. Уява спонукала Колумба до вiдкриття Америки. Уява змусила Франклiна винайти електрику. Уява дала нам паровий двигун, телефон, телеграф i автомобiль – про цi речi потрiбно було мрiяти, перш нiж вони стали реальнiстю. Тож я вважаю, що сни – деннi сни – ви знаете – з широко розплющеними очима й активною роботою мозку – мають здатнiсть покращувати свiт.

Дитина з розвинутою уявою виросте в тямущого чоловiка чи майстерну жiнку, схильних до творчостi та вигадування. Отже, така дитина сприятиме розвитку цивiлiзацii. Видатний педагог скаже менi, що казки мають непересiчну цiннiсть для розвитку уяви в молодi. Я в це вiрю.

Серед листiв, якi я отримую вiд дiтей, е багато пропозицiй, «про що написати в наступнiй книжцi про Оз». Деякi з цих iдей можуть бути цiкавими, ще однi – надто екстравагантними, щоб серйозно iх розглядати навiть у казцi. І все-таки всi вони важливi для мене.

Ба бiльше, маю визнати, що головну iдею нинiшньоi книжки менi запропонувала мила дiвчинка одинадцяти рокiв. Вона сказала: «Я хочу, щоб Озма коли-небудь загубилася або ii викрали. Тодi всiм в Озi було б жахливо шкода ii». Насправдi таке колись було, i саме цих слiв менi було цiлком достатньо, щоб написати нинiшню iсторiю. Якщо вона вам сподобаеться, подякуйте за розумний натяк моему маленькому другу.



    Л. Френк Баум, королiвський iсторик Краiни Оз




Жахлива втрата







Сумнiвiв не залишилося – Принцеса Озма, юна правителька чарiвноi Краiни Оз, зникла безслiдно. І ось як це сталося. Першою помiтила пропажу Доротi. Пам’ятаете дiвчинку з Канзасу, яку ураганом занесло в чарiвну краiну разом iз песиком Тото? Це i е Доротi. Вона зi своiми подружками Бетсi й Трот живе тепер у Смарагдовому мiстi Краiнi Оз. Разом з Трот в палацi Озми оселився ii приятель – капiтан Бiлл. Їх запросила сюди сама Озма, бо Принцесi подобалося гратися з ними. Сподiваюся, ви пам’ятаете, що Принцеса Озма – теж дiвчинка?

Дiвчата швидко подружилися й проводили час разом, але найближчою подругою принцеси була все-таки Доротi. Вона едина з усiх мала привiлей заходити в королiвськi покоi в будь-який час дня та ночi, а недавно Озма дала Доротi титул принцеси, бо iй набридло бути единою принцесою в Краiнi Оз.

Одного ранку три подружки зiбралися в кiмнатi Доротi. Дiвчатка дiлилися своiми планами, i Бетсi запропонувала вiдправитися до краю Жвакунiв. Всiм вiдомо, що чарiвна Краiна Оз складаеться з чотирьох територiй: на сходi лежить блакитний край Жвакунiв, на заходi – жовтий край Моргунiв, на пiвднi – рожевий край Пiвденцiв, на пiвночi – фiолетовий край Лiсовикiв, а в центрi розташувалася столиця Краiни Оз, неповторне Смарагдове мiсто, в якому живе правителька краiни юна Принцеса Озма.








– Я жодного разу не була в Блакитнiй краiнi, – поскаржилася Бетсi, – а Опудало каже, що красивiше за неi нiчого на свiтi немае.

– І я хочу до Блакитноi краiни! – вигукнула Трот.

– Добре, – погодилася Доротi, – пiду запитаю Озму, може, вона дозволить взяти Дерев’яну кобилицю й Червону карету. Їхати все-таки краще, нiж йти. Краiна Оз не така вже й маленька.

Доротi зiстрибнула з лавки й побiгла коридором розкiшного палацу до схiдцiв, що вели на другий поверх. У невеликiй приймальнi, що передувала покоям Принцеси, сидiла служниця Озми, Желея Джемм, i старанно шила.

– Озма вже встала? – запитала Доротi.

– Не знаю, – вiдповiдала Желея, не пiднiмаючи голови вiд шиття, – я сиджу тут вiд самого ранку, а ii щось не чути. Зазвичай в цей час вона приймае ванну, потiм снiдае, а сьогоднi – нi слуху нi духу. Дуже дивно, але хвилюватися не варто. Що з нею може трапитися? Адже Озма – фея! Хоч, чесно кажучи, мене трохи дивуе ця ситуацiя.

– Може, вона ще спить? – припустила Доротi. – Або читае? Чи готуе якийсь приемний сюрприз?

– Може, – вiдгукнулася Желея, – тому я не наважуюся ii турбувати. Але ти, ii найближча подруга, можеш увiйти хоч зараз.

Доротi постукала у дверi спальнi. Озма не вiдповiдала, i дiвчинка рiшуче зайшла всередину: в спальнi – нi душi, лiжко не прибране. Не схоже на Озму, завжди таку акуратну. Доротi пройшла через всi кiмнати, зазирнула в бiблiотеку, до музичного салону, в лабораторiю, ванну, в гардероб i навiть у тронну залу – нiде не було й слiду Принцеси.

– У кiмнатах порожньо, – повiдомила Доротi, повернувшись до приймальнi, – напевно, Озма кудись пiшла.

– Але я б ii помiтила! – здивувалася служниця. – Чи вона стала невидимою? Може, пошукаемо ii?

Вони вийшли в коридор i ледь не зiткнулися з живою лялькою, яка танцювала прямо на проходi.

– Дай своiм ногам спокiй хоч на хвилину, Латочко! – гримнула на неi Доротi. – Ти сьогоднi вранцi бачила Озму?

– Зовсiм нi! – випалила та, не перестаючи стрибати. – Учора ввечерi я побилася з Вузi. Цей неотесаний грубiян видряпав менi очi! А зараз я йду вiд тiтоньки Ем, вона щойно iх менi пришила!








Я нагадаю вам про цю дивовижну живу ляльку. Звуть ii Латочка. Вона зшита з яскравоi клаптиковоi ковдри й набита ватою. Головою iй служить ганчiр’яний м’яч, пришитий до плечей, два срiбнi гудзики замiнюють очi, а волосся зроблене з яскраво-рудих ниток. Нiс – просто опуклiсть на обличчi, набита ватою i для мiцностi прихоплена тасьмою, рот – обшитий червоним шовком прорiз, з якого стирчить язик – клапоть червоного плюшу й виднiються два ряди перлин – вони пришитi до краiв прорiзу та замiнюють зуби.

Ви дивуетеся, що вона жива? Але в казковiй краiнi можливi й не такi чудеса. Тут живуть Дерев’яна кобилиця, Опудало – городнiй пострах, й безлiч iнших дивовижних створiнь, але Латочка, напевно, найдивовижнiша з них, загальна улюблениця. Інодi вона бувае аж надто непосидючою, завдаючи безлiч турбот своiм друзям. Вона нi хвилини не посидить спокiйно, любить стрибати, танцювати, перекидатися, ходити на руках, лазити по деревах тощо.

– Я шукаю Озму, – повiдомила ляльцi Доротi, – менi треба про дещо ii запитати.

– Я допоможу тобi! – заявила Латочка. – Дивись, якi в мене тепер великi очi! Вони бачать краще за твоi!

– Сумнiваюся, – усмiхнулася Доротi, але все-таки взяла ляльку з собою.

Разом вони оглянули палац, зазирнули в далекi куточки палацового саду, але Озма мов у воду канула. Сумна й заклопотана Доротi повернулася до подружок. Озма кудись пiшла, нiчого не сказавши друзям, одна, без королiвського почту? Такого ще не було! Проте – сталося! Нi Опудало, нi Тiк-Ток, нi Косматий чоловiчок, нi хлопчик Гудзик-розумник, нi капiтан Бiлл, нi навiть мудрий Чарiвник Смарагдового мiста – нiхто не знав, де Принцеса.

– Ще вчора ввечерi вона не збиралася нiкуди йти! – дивувалася Трот.

– А чому б нам не глянути в Чарiвну картину? – запропонувала Бетсi. – Вiдразу все дiзнаемося!

– Справдi! – вигукнула Доротi. – Як я сама не здогадалася!

І подружки помчали до спальнi Принцеси, де зазвичай висiла Чарiвна картина – один з найголовнiших скарбiв Озми. Свiтло-блакитне полотно, оправлене в золоту раму, враз оживало, тiльки-но хтось пiдходив до нього й думав про тих людей, про яких хотiв дiзнатися. Вони показувалися на Картинi саме там, де перебували в той момент. Пiдбiгши до стiни, Доротi вiдсмикнула атласну завiсу й застигла в подивi: Чарiвна картина зникла. Дiвчатка перелякано перезирнулись: за фiранкою стирчав лише золотий цвях, на якому вона висiла.




Проблеми доброi Глiнди







Добра чарiвниця Глiнда обрала для проживання Рожевий край. Їi палац, зведений з найкращого мармуру й прикрашений кованим срiблом, стоiть у найпiвденнiшiй його частинi. В оточеннi чарiвницi – найкрасивiшi дiвчата, якi приiхали сюди з усiх куточкiв Краiни Оз i навiть зi Смарагдового мiста, бо служити при дворi Глiнди вважаеться великою честю.

Найдивовижнiша рiч у всьому чарiвному палацi – це Велика книга подiй. На ii сторiнках щодня, ба навiть кожну годину з’являються повiдомлення про те, що вiдбуваеться в краiнi i свiтi. Тож Глiнду не так просто заскочити зненацька – вона знае все, що трапилося де б то не було i ця iнформацiя правдива.

Дивовижна Книга лежить на золотому столi посеред палацовоi вiтальнi. Нiжки столу, прикрашенi дорогоцiнними каменями, щiльно прикрiпленi до кахельноi пiдлоги, а сама Книга прикута до столу ланцюгом i закрита на шiсть золотих замкiв, ключi вiд яких висять на ланцюжку, а ланцюжок – на шиi в Глiнди.








Сторiнки Великоi книги набагато тоншi за газетнi, але iх в нiй незрiвнянно бiльше, й вони додаються з неймовiрною швидкiстю. Ось чому навiть найсильнiший чоловiк насилу пiдiймае Книгу.

Однак сьогоднi вранцi, пiсля снiданку, коли Глiнда в супроводi почту зайшла до вiтальнi, Великоi книги подiй не було на мiсцi. Тiльки розрубаний ланцюг нагадував про неi. Гнiву Чарiвницi не було меж. Хто посмiв зробити це нечуване злодiяння? І кому могла знадобитися ii Книга?

Чарiвниця одразу поспiшила в чарiвний кабiнет, щоб за допомогою магiчних чар дiзнатися про крадiя. Вона висунула ящики чарiвного буфета, вiдчинила чарiвнi шафи, але полицi та ящики були цiлковито порожнiми: всi чарiвнi iнструменти, все чарiвне зiлля – безслiдно зникло за одну нiч, немов випарувалося.

Глiнда не на жарт стривожилася. Хто мiг наважитися на такий зухвалий злочин? Вона в задумi опустилася в крiсло й нерухомо просидiла цiлу годину, сушачи голову над загадкою, але так нiчого й не придумала. Поступово чарiвниця оговталася – нехай чарiвнi iнструменти й зiлля пропали, проте знання нiкуди не подiлися! Жоден злодiй, навiть найспритнiший, не зможе вкрасти такий набуток! Вона збере чарiвнi трави, приготуе чарiвнi елiксири, зробить новi iнструменти та з iх допомогою знайде злочинця!

Глiнда негайно склала список потрiбних для чарiвництва предметiв i розiслала гiнцiв у всi кiнцi Краiни Оз, щоб тi якомога швидше доставили до палацу ii замовлення. Один з них зустрiв на своему шляху маленького гладкого чоловiчка верхи на Дерев’янiй кобилицi. Це був Чарiвник Смарагдового мiста. Вiн поспiшав до Глiнди, щоб повiдати iй про велике горе: Озма, маленька правителька Краiни Оз, зникла безслiдно, i нiхто в усьому Смарагдовому мiстi не знае, що за бiда з нею трапилася.




Пограбування Кейки-кулiнарки







Того самого ранку в Краiнi Оз виявилася ще одна пропажа, про яку ще не скоро дiзнаються жителi Смарагдового мiста й придворнi Глiнди. В одному з куточкiв чарiвноi краiни, на пiвденно-захiднiй околицi краю Моргунiв, далеко вiд дорiг i стежок, лежить зовсiм крихiтна краiна-плоскогiр’я.

Щоб дiстатися до неi, потрiбно дертися дуже крутим схилом на височенну гору. Навколо неi повсюдно росте густий i колючий чагарник, тож, якби хто й надумав туди забратися, то не тiльки порвав би весь одяг гострими колючками, а й мiг би сконати вiд завданих ними ран. Але нiкому з жителiв Краiни Оз не спадало на думку продиратися крiзь непрохiдну гущавину, щоб дiзнатися, хто живе на вершинi гори.

Тим часом там споконвiку жили крикуни. І хоч iхня краiна була зовсiм крихiтною, але iншоi в них не було й вони дуже ii любили. Коли трапилася наша iсторiя, крикуни ще жодного разу не спускалися вниз i нiхто з мешканцiв Оз не пiдiймався до них на плоскогiр’я. Тому й не дивно, що звичаi крикунiв значно вiдрiзнялися вiд звичаiв iнших жителiв iхньоi великоi держави.








Скажiмо, будинки на плоскогiр’i будували не один бiля одного, як водиться в мiстах, а де попало. Мiж будинками, без будь-якого порядку, зеленiли поля, сади й городи. Вулиць у них взагалi не було, й у гостi один до одного крикуни ходили вузькими стежинами, протоптаними як кому заманеться.

Саме вранцi того дня, коли в Смарагдовому мiстi зникла Озма, в крикунки Кейки, на прiзвисько Кулiнарка, пропав золотий, прикрашений дiамантами таз, в якому вона зазвичай мила посуд. Виявивши пропажу, Кейка зчинила страшенний галас. Вона так голосила й сварилася, що бiля ii будинку зiбрався цiлий натовп крикунiв.

Звинувачення в крадiжцi – справа неабияка, а тим бiльше в Краiнi Оз, де злодiйство сталося вперше. Дiзнавшись, що Кейка звинувачуе односельцiв у крадiжцi, крикуни одразу вiдправилися скаржитися пану Жабi, щоб той, з властивою йому мудрiстю, розсудив, хто правий, а хто винний.

Ви, напевно, вперше чуете про пана Жабу, адже вiн, як i iншi жителi плоскогiр’я, нiколи не полишав своеi домiвки, та й до нього нiхто не заходив. Колись пан Жаба був звичайною жабою, яких в краiнi хоч греблю гати. Як i належить жабi, вiн жив собi в калюжi десь у краiнi Моргунiв, але, бувши на вдачу шукачем пригод, одного ранку вирiшив накивати з неi лапами, вiдправившись подорожувати.

Його недовгу мандрiвку перервав журавель, що вилетiв на полювання. Величезний птах вхопив бiдолаху дзьобом за лапу й потяг до гнiзда. Проте не на покiрного натрапив журавель! Пан Жаба так крутився й звивався, що нарештi вирвався з дзьоба й плюхнувся прямо в болото на околицi плоскогiр’я.

Крикуни донинi не пiдозрюють про iснування цього болота, такими непрохiдними заростями колючого чагарнику воно оточене. Там навiть поблизу нiхто не живе, а в крикунiв немае звички забиратися далеко вiд будинку. Чи то болото було чарiвним, чи то чарiвними були мушки, якими цей пан харчувався, та сталося неймовiрне – наш шукач пригод вирiс до гiгантських розмiрiв. Тепер, ставши на заднi лапи, вiн був зростом не нижче дорослого крикуна.

Очевидно, мушки вплинули й на розумовi здiбностi цього земноводного. У болотi пан Жаба проводив час за фiлософськими роздумами та став справжнiм мудрецем. Одна з тем, над якою вiн мiркував, стосувалася його талантiв, про якi мали дiзнатися всi. Висновок не забарився: що вiн досi робить у цiй глушинi?

І ось одного погожого для пан Жаба покинув болото й постав перед здивованими крикунами. А треба сказати, що крикуни нiколи в життi не бачили жаби, як, втiм, i наш мандрiвник нiколи ранiше не бачив крикунiв. Проте iх було багато, а пан Жаба – один.

Прибулець вразив мiсцевих своiм незвичайним виглядом i надзвичайно розумними повчаннями. Тож не дивно, що йому були наданi надзвичайнi почестi. Вiдтодi пан Жаба вже не стрибав, як жаба, а стояв з поважним виглядом на заднiх лапах або сидiв у крiслi, витрiщивши для важностi очi. І називали його вже не жабою або паном Жабою, а з повагою: пан Жаба.

Поступово пан Жаба став надзвичайно важливою персоною на плоскогiр’i. Що б не сталося в краiнi чи в родинi, крикуни бiгли до нього за порадою. Вони дiлилися з ним своiми труднощами, а вiн радив, як iх подолати. До того ж повчати iх було простiше простого – наiвнi крикуни будь-яку нiсенiтницю сприймали за чисту монету, головне – треба було пiднести ii з глибокодумним виглядом.

На плоскогiр’i було невеличке озерце з чистою й напрочуд прозорою водою. Саме бiля нього крикуни й побудували будинок для пана Жаби, i той жив у ньому собi на втiху. Вдень вiн сидiв у будинку, розряджений в оксамит i шовк, дивлячись на вiдвiдувачiв виряченими очима, а з вечора до свiтанку, поки нiхто не бачив, плескався в озерi.

Пан Жаба любив причепуритися. Зазвичай це були яскраво-жовтi оксамитовi панталони до колiн з золотими пряжками, на грудях – бiлий атласний жилет з рубiновими гудзиками, зверху – яскраво-жовтий фрак, на лапах – зеленi шовковi панчохи й черевики з червоноi шкiри. Виходячи з дому, вiн натягав капелюх з пiр’ям, а в однiй з переднiх лап тримав тростину з золотою головкою.

У крикунiв нiколи не було нi короля, нi iншого правителя, тож цей вишукано одягнений пан сповнював iхнi серця почуттям законноi гордостi. Згодом у них стало за звичку за кожноi скрути бiгти до пана Жаби за порадою, тож поступово вiн став чимось на зразок правителя плоскогiр’я.

І хоч сам пан Жаба добре розумiв, що вiн анiтрохи не розумнiший за будь-якого крикуна, все-таки усвiдомлення того, що вiн – жаба, а править людьми, додавало йому ще бiльшоi важностi. Вiн щосили надував щоки, щоб здаватися розумнiшими, нiж е насправдi, а наiвним крикунам i в голову не приходило, що iхнiй правитель – просто-таки жаба, яка роздулася вiд власного гонору.

Тож, коли Кейка-кулiнарка зчинила страшенний галас через свiй зниклий таз, крикуни насамперед кинулися до пана Жаби повiдомити йому про надзвичайну подiю й питати поради. Вислухавши iх, пан Жаба надувся й проказав:

– Якщо таз вкрадено, отже, якась особа дозволила собi взяти його.

– Яка така особа? – допитувалася Кейка. – Назвiть злодiя!

– Хто взяв, той i злодiй, – квакнув пан Жаба.

Присутнi схвально закивали головами:

– Чиста правда! Що за проникливiсть!

– Повернiть таз! – не вгамовувалася Кейка.

– Твое бажання законне, жiнко, – вiдповiв пан Жаба.

– Так швидше повернiть таз! – наполягала Кулiнарка.

Пан Жаба, заклавши руки за спину, iз солiдним виглядом пройшовся кiмнатою. Таке складне питання попалося йому вперше, але не можна було допустити, щоб крикуни виявили його невiгластво.

– Дозволю собi повiдомити вам, – багатозначно почав вiн, – що це перша крадiжка за всiеi iсторii плоскогiр’я.

– Хто ж цього не знае! – нетерпляче перебила його Кейка.

– Отже, – незворушно вiв далi пан Жаба, – справа вимагае найретельнiшого розгляду.

– Де мiй таз? Коли я отримаю його назад?

– Таз зник. Але вiн неодмiнно буде знайдений. На жаль, у нас немае нi детективiв, нi полiцii, тож доведеться вдатися до iнших заходiв. Раджу тобi, жiнко, написати оголошення й приклеiти його до дверей свого будинку. В оголошеннi повинно повiдомлятися, що той, хто викрав твiй дорогоцiнний таз, зобов’язаний негайно повернути його.

– А якщо не поверне? – не вгавав Кулiнарка. – Що тодi?

– Якщо таз не повернуть протягом дня, – важливо наморщив лоба пан Жаба, – отже, вiн не вкрадений.

Вiдповiдь мудреця не заспокоiла господиню, однак вона все-таки написала оголошення, прикрiпила його до дверей i сiла чекати на порозi. Коли ж терпець iй урвався, вона знову вирушила до пана Жаби, який на той час все ретельно обдумав.

– Я цiлковито впевнений, – заявив вiн, тiльки-но побачив Кулiнарку, – що жоден крикун не замарав руки на крадiжцi твого золотого таза. А оскiльки на плоскогiр’i твого таза немае, отже, його взяв хтось iз чужинцiв. Вважаю, що чужинець пiднявся на гору пiд покровом ночi, викрав твiй скарб i зник. Іншого пояснення немае й бути не може. Звiдси висновок – якщо бажаеш повернути свiй таз, тобi потрiбно вiдправитися за ним в краiну, яка лежить бiля пiднiжжя нашоi гори.








Для Кулiнарки порада пана Жаби була повною несподiванкою. Зiбравши друзiв i знайомих, вона вирушила до краю плоскогiр’я й, затамувавши подих, зазирнула вниз, у прiрву. Обриси пiднiжжя гори губилися в туманi, дорога попереду була важка й небезпечна. Однак бажання повернути золотий таз не давало iй спокою, i Кейка обернулася до друзiв:

– Хто зi мною?

Нiхто не сказав нi слова. Лише один старий крикун похитав головою.

– Ми живемо у своiй краiнi, i нам тут подобаеться. Що там, внизу, невiдомо. Вже краще ми залишимося вдома.

– А якщо там, внизу, набагато краще, нiж удома? – припустила Кулiнарка.

– Можливо, – вiдгукнувся крикун, – але навiщо ризикувати? Ми задоволенi своею долею. Може, в iнших краiнах пироги смачнiшi за твоi, але нам i твоi смакують. Якщо, звичайно, вони не пiдгоряють.

В iнший час така похвала порадувала б Кейку, але не зараз – вона жадала повернути свiй золотий таз i в гнiвi почала кричати на друзiв:

– Боягузи нещаснi! Я сама пiду, раз ви боiтеся!

– От i добре, – полегшено зiтхнув крикун. – Таз твiй, не наш, i якщо тобi не шкода через нього розлучитися з життям – роби як знаеш.

До них наблизився пан Жаба й теж заглянув у прiрву. Вiн давно мрiяв побачити свiт, та й правити крикунам йому вже обридло. Чому б не показати себе в чужих краях? Можливо, там теж потребують мудрих порад, i слава про нього полине всiею Краiною Оз?

– Я пiду з тобою, люб’язна жiнко, – квакнув пан Жаба, чим невимовно порадував кухарку, яка попри свою сварливiсть, як i всi крикуни, беззастережно довiряла йому. Хто ж вiдмовиться вiд допомоги наймудрiшоi iстоти на свiтi!

Тепер, коли сам пан Жаба наважився пiти з Кейкою, кiлька молодих i хоробрих крикунiв вирiшили приеднатися до них. Наступного ранку, вiдразу пiсля снiданку, пан Жаба, Кейка i дев’ять вiдважних юнакiв почали спуск. Крутий схил був покритий густими заростями колючого чагарнику, тож пан Жаба наказав крикунам йти вперед i прорубувати шлях, щоб вiн ненароком не пошкодив свое розкiшне вбрання. Кейка теж причепурилася в дорогу й тому трималася позаду пана Жаби.

Мандрiвники з величезними труднощами продиралися крiзь хащi й до ночi ледь добралися до середини гори. Там вони знайшли зручну печеру й переночували в нiй, попередньо пiдкрiпившись домашнiм печивом, яке Кейка завбачливо прихопила з собою. Наступного дня ситуацiя помiнялася: крикуни, втомившись вiд розчищення шляху для пана Жаби та Кулiнарки, вже шкодували, що вплуталися в таку авантюру.

– Якщо й справдi якийсь чужак вкрав твiй таз, то вiн залетiв на гору, не iнакше, – буркнув один з крикунiв, обернувшись до Кейки. – Пробратись крiзь цi кущi, та ще й повернутися назад, нiкому не пiд силу.

– Та й навiщо йому твiй таз? – пробурчав iнший. – Чи варто заради нього дерти одяг i руки об цi клятi колючки?

– Так, – завважив третiй, – я краще повернуся додому, накопаю алмазiв, золота й зроблю тобi новий. Глянь-но, на менi живого мiсця немае, тепер i рiдна мати мене не впiзнае!

Бiля пiднiжжя гори мандрiвники натрапили на глибоку ущелину.

– Далi ми не пiдемо, – дружно заявили юнаки, тож скiльки Кейка не голосила, скiльки не просила iх, вони не рушили з мiсця.

Пан Жаба пiдiйшов до ущелини, уважно змiряв ii поглядом i звернувся до своiх супутникiв з промовою:

– Як вам повинно бути вiдомо, я походжу з породи земноводних, популярно висловлюючись – жаб. Тож з легкiстю перестрибну цю ущелину. А ви, жалюгiднi людцi, змушенi будете повернутися назад тим самим шляхом, що й прийшли.

– Із задоволенням, – закричали крикуни й одразу кинулися назад, щоб пан Жаба, бува, не передумав. Залишилася одна Кулiнарка. Сидячи на краю ущелини, вона гiрко плакала.

– Жiнко, – спробував втiшити ii пан Жаба, – я прощаюся з тобою, але обiцяю: якщо знайду твiй дорогоцiнний таз, обов’язково поверну його тобi.

– Але я сама хочу його знайти, – схлипнула Кейка. – Може, ви перенесете мене на той бiк? Адже ви такий великий i сильний, а я маленька й легка, як пушинка.

Кейка справдi була досить тендiтною, тож пан Жаба погодився:

– Ну добре. Якщо ти не боiшся впасти, я готовий ризикнути.

Кейка, довго не роздумуючи, стрибнула пану Жабi на плечi, той присiв, з силою вiдштовхнувся заднiми лапами, й не встигла Кейка як слiд заплющити очi, як вони з легкiстю перелетiли i через ущелину, i через густi заростi чагарнику за нею.

Кулiнарка зiскочила з пана Жаби, той гордовито випростався, обтрусив пил з оксамитового фрака й, розправивши бiлу атласну краватку, сказав:

– Я й гадки не мав, що здатний так далеко стрибати. До довгого перелiку своiх чеснот я з повним правом можу додати стрибучiсть.

– О, ви просто чудово стрибаете! – несамовито вигукнула Кейка. – Ви чудовий i неповторний! Всi будуть у захватi вiд вас!

– Поза сумнiвом, – погодився пан Жаба, – у чужинцiв напевно викличе захоплення мiй зовнiшнiй вигляд. Я вже не кажу про свою мудрiсть – варто менi вiдкрити рот, вони замруть вiд захоплення!

– О, незаперечно, – пiдтакнула Кейка. – І як вдало, що у вас такий великий i широкий рот, через нього ваша мудрiсть легко вийде назовнi.

– Можливо, природа спецiально створила його таким широким, – глибокодумно мовив пан Жаба. – Але досить про мене, нам слiд знайти якийсь притулок, а то нiч застане нас у дорозi.









Серед моргунiв







Жовта краiна, як вiдомо, населена милими й лагiдними моргунами. Ними править добрий iмператор Залiзний Лiсоруб. На сходi краiни Моргунiв, ближче до Смарагдового мiста, прокладено широкi дороги, побудованi затишнi будинки. Живуть тут моргуни, якi вирощують жовту кукурудзу й золотисту пшеницю, але чимдалi на захiд, тим безлюднiють територii, а за схiдним рукавом рiчки Моргунки е такi нетрi, в яких ще нiхто не бував. Подейкують, що там живуть дивнi iстоти, нiкому не вiдомi.

Проте, здолавши цi мiсця й переправившись через захiдний рукав Моргунки, знову потрапляеш в обжиту частина краю, яка тягнеться на захiд до самого кордону Краiни Оз. За ним – згубна пустеля, яка оточуе цю чарiвну краiну з усiх бокiв i вiдокремлюе ii вiд решти свiту.

Захiд краiни славиться покладами залiза. Тутешнi жителi майструють з нього рiзнi речi, якi, як вiдомо, дуже цiнуються в Краiнi Оз – адже вони так яскраво блищать! На жаль, залiзо тут зустрiчаеться набагато рiдше, нiж срiбло та золото. Звичайно, не всi жителi на заходi зайнятi видобутком залiза. Є тут i ферми, оточенi полями пшеницi та кукурудзи, е i пасовища, якими бродять численнi стада корiв. На одну з таких ферм i натрапили пан Жаба з Кейкою, спустившись з гори.

– Диви! – вигукнула господиня ферми, побачивши дивну парочку, яка наближалася до ii дому. – Такого я ще не зустрiчала, хоч i бачила чимало! Щоб жаба одягалася як чоловiк i ходила на заднiх лапах! Гей, Вiйоне, – покликала вона чоловiка, що снiдав на кухнi, – йди-но сюди й глянь на цю потвору!

Лiтнiй фермер так i застиг у дверному отворi, вiдкривши рота вiд подиву.

– Скажи менi, господарю, – зарозумiло квакнув пан Жаба, наблизившись до нього, – чи не бачив ти золотого таза, прикрашеного дiамантами?

– Дiамантового таза не бачив, а от жабу у фраку – бачу, – грубо вiдповiв господар. Зарозумiлий тон жахливоi iстоти роздратував його.

Пан Жаба навiть похлинувся вiд такоi зухвалостi фермера, а Кулiнарка поспiшила заступитися за свого супутника:

– Ввiчливiше, будь ласка! Це ж великий пан Жаба, наймудрiший з мудрих!

– З чого ти взяла? – здивувався господар.

– Вiн сам сказав! – простодушно вiдповiдала Кейка, а пан Жаба поважно надув щоки на пiдтвердження ii слiв.

– Може, ти скажеш, що i Опудало вважае цю жабу-переростка наймудрiшим з мудрих?

– А хто такий Опудало? – настала черга здивуватися й Кулiнарцi.

– Опудало – городне страшило, набите соломою. Зате мiзки йому дав сам Чарiвник Смарагдового мiста.








– А моi мiзки самi виросли в головi, – гордо заявив пан Жаба, – вони краще якихось там штучних! Я такий розумний, що в мене iнодi болить голова! Я так багато знаю, що змушений дещо забувати, бо жодна iстота у свiтi не вмiстить стiльки знань, скiльки вмiщую я!

– На щастя, я не страждаю вiд надлишку знань, i голова в мене нiколи не болить, – завважив Вiйон, змiрявши пана Жабу презирливим поглядом.

– Але, сподiваюся, ви знаете, де мiй золотий таз? – з надiею запитала Кейка.

– І цього не знаю, – вiдповiв Вiйон. – Менi вистачае турбот з власним посудом, до чужого менi байдуже.

Бачачи таке невiгластво, пан Жаба вирiшив прямувати далi в надii, що в iншому мiсцi зустрiне бiльше поваги.

– Зустрiти б Чарiвника, – мiркувала вголос Кейка, йдучи стежкою слiдом за своiм супутником. – Якщо вiн городньому страшилу дав мiзки, то мiй таз вiн i поготiв знайде!

– Тьху! – пан Жаба з серцем сплюнув пiд ноги. – Я розумнiший всякого чарiвника! Покладись на мене! Я знайду твiй таз, де б вiн не був!

– Якщо ми не знайдемо його, серце мое розiрветься вiд горя! – схлипнула Кейка.

– А навiщо тобi саме цей таз? – поцiкавився пан Жаба. – Хiба будь-який iнший не годиться?

– Цей таз, – пояснила Кулiнарка, – дiстався менi вiд матерi, а матерi – вiд ii матерi. Це найдавнiший таз на всьому плоскогiр’i! А тепер мiй дорогоцiнний, мiй чарiвний таз вкрали!

– Чарiвний? – здивувався пан Жаба.

– Так, чарiвний! Я завжди мила в ньому посуд i жодна страва в ньому не пригорала! Все, що готувала, виходило дуже смачним! Того ранку, коли вiн пропав, я саме пекла печиво. Воно згорiло дотла! А друга порцiя вийшла просто неiстiвною, тож довелося ii викинути! Тiльки з третього разу я спекла щось схоже на печиво й узяла його в дорогу. Погодьтеся, таке спече будь-яка жiнка! Якщо чарiвний таз не знайдеться, я нiколи, нiколи не зможу готувати так смачно, як ранiше!

– У такому разi, – зiтхнув пан Жаба, – ми просто зобов’язанi знайти твiй дорогоцiнний таз!









Друзi Озми розгубленi







– Невже Озма пiшла й узяла iз собою Чарiвну картину? – губилася в здогадах Доротi.

Подружки гуляли в саду, а непосида Латочка, як завжди, скакала навколо них так, що ii руде волосся розвiвалося на вiтрi.

– А може, Озму вкрали? – раптом випалила картата лялька. – І Чарiвну картину теж, щоб нiхто не знайшов принцесу!

– Не вигадуй! – обiрвала ii Доротi. – Озму всi люблять! Хто посмiе ii образити?

– Хiба ти знаеш усiх? – засумнiвалася Латочка. – У Краiнi Оз е такi куточки, про якi навiть Озма нiчого не знае!

– Що за дурницi ти верзеш! – гримнула на неi Бетсi.

– Стривай, – перервала подружку Доротi, – раптом вона мае рацiю? А якщо десь збереглися ще злi чарiвники та вiдьми? Щоправда, вiдомостей про це немае.








Саме в цю хвилину до саду заiхав Чарiвник верхи на Дерев’янiй кобилицi.

– Ну що, знайшлася Озма? – насамперед запитав вiн.

– Ще нi.

– А що в Глiнди?

– У Глiнди пропала Велика книга подiй! Викрадено всi чарiвнi iнструменти!

– Нечувано! – жахнулася Доротi. – Хто це мiг зробити?

– Гадки не маю, – вiдповiдав Чарiвник. – Я приiхав за власними iнструментами, вiдвезу iх Глiндi, з ними вона швидше виявить злочинця.

– Швидше ж, Чарiвнику, не можна втрачати нi хвилини! – квапили його дiвчатка.

Чарiвник кинувся до своеi кiмнати й одразу вискочив, як ошпарений:

– Вiн зник! Випарувався!

– Хто? – сполошилися подружки.

– Не хто, а що! Моя чорна валiзка з чарiвними iнструментами! Їi вкрали!

Друзi злякано перезирнулися. Справа набувала дедалi бiльшоi зловiсностi.

– Це переходить всi межi! – вигукнув Чарiвник. – Викрадено все чарiвництво Краiни Оз!

– Може, це Озма влаштувала? – припустила Бетсi.

– Виключено! – оголосив Чарiвник. – Радше якийсь лиходiй викрав Озму, а заодно й усi чарiвнi iнструменти, щоб ми не змогли вiдшукати й покарати його.

– Бiдолаха Озма! – вигукнули дiвчатка одночасно. – Як же нам тепер бути, Чарiвнику?

– Спершу спитаю поради в Глiнди, заодно повiдомлю iй, що й моi iнструменти пропали. Може, вона щось придумае.

З цими словами Чарiвник знову скочив на Дерев’яну кобилицю й щодуху помчав на захiд. Дiвчата не знаходили собi мiсця вiд горя. Навiть Латочка притихла. Нiчого подiбного в краiнi ще не траплялося. Злодiй викрав добру фею Озму! Вони й уявити собi не могли такого нещастя. Але як iнакше пояснити зникнення Принцеси?








– Не могла ж Озма зникнути, нi слова не сказавши? – мiркувала Доротi. – І навiщо iй Книга подiй? Або iнструменти Чарiвника? Адже вона могла просто попросити. Нi Чарiвник, нi Глiнда iй нi в чому не вiдмовляли. Отже, ii справдi викрав лиходiй!

– Невже цей лиходiй живе в Краiнi Оз? – запитала дiвчинка Трот.

– А де ж iще? Адже через згубну пустелю пройти неможливо! І хто, крiм мешканця Оз, мiг знати про Книгу подiй та Чарiвну картину?

Аж ось до саду забiгли хлопчики – Оджо й Гудзик-розумник. Якщо ви не знаете, хто це, я розповiм вам про них. Оджо ранiше жив у краiнi Жвакунiв. Вiн i досi одягався, як було заведено на його батькiвщинi – блакитна курточка, блакитнi штани до колiн, блакитнi черевички, блакитний капелюх зi срiбними дзвiночками, якi весело калатали при кожному його русi.

Щоб врятувати свого дядька, Оджо Щасливому довелося здiйснити небезпечну подорож до Смарагдового мiста. Тут вiн i залишився. Разом з ним прийшла Латочка.

Інший хлопчик, Гудзик-розумник, ранiше жив у американськiй Фiладельфii. Одного разу вiн пiшов погуляти й заблукав. Його знайшли Трот i капiтан Бiлл. Разом з ними вiн i потрапив до чарiвноi краiни.

– Привiт, Доротi! – першим привiтався Гудзик. – Кажуть, Озма пропала?

– Хто каже? – здивувалися подружки.

– Усе мiсто!

– Звiдки вони знають?

– Желея Джемм всiм розповiла, – втрутився Оджо. – Вона ходить i всiх пiдряд запитуе, чи не бачив хто Озму.

– Навiщо даремно засмучувати людей! – насупилася Доротi. – Може, Озма ще знайдеться!

– Подумаеш, загубилася, – почав втiшати дiвчаток Гудзик, – я сто разiв губився, й нiчого!

– Це точно, – пiдтвердила Трот. Вже кому-кому, а iй була вiдома його звичка губитися, особливо в невiдповiдний момент. – Але ти не Принцеса, до того ж Озма не загубилася – ii викрали!

– Викрали? – здивувався Оджо. – Але ж викрасти Озму мiг тiльки злодiй, а хiба в Краiнi Оз е лиходii? Що ти мовчиш, Доротi?

– Не знаю, – вiдповiдала дiвчинка.

– А я знаю! Я знаю! – радiсно застрибала на однiй нiжцi Латочка. – Озму викрали? Викрали. Викрадач живе в Краiнi Оз? У Краiнi Оз! Викрадають тiльки лиходii, значить, у Краiнi Оз е лиходii!

Важко було заперечити проти клаптиковоi логiки, але Гудзик не розгубився:

– Я так скажу: якщо Озму викрали, треба знайти й покарати злодiя!

– Але хто цим займеться? – зiтхнула Трот. – Адже в нас немае нi армii, нi полiцii.

– Армiя е, – заперечила Доротi, – щоправда, в нiй всього лише один солдат й одночасно – головнокомандувач. Пам’ятаете – з такою зеленою бородою й вусами. І рушниця в нього е. Тiльки нiхто його не боiться – адже вiн мухи не скривдить.

– Солдат завжди солдат, – розсудила Бетсi. – Може, мухи вiн i не скривдить, а от злодiя зумiе затримати! Покличмо його!

– Так вiн же мiсяць тому вiдправився на риболовлю й досi не повернувся! – повiдомив Гудзик. Вiн завжди все про всiх знав.

– А може, Озма сама знайдеться? – зiтхнула Трот. – Адже вона все-таки фея.

Дiти весь день говорили на цю тему, та так i не вирiшили, хто мiг викрасти Озму й навiщо. Надвечiр повернувся Чарiвник, i по тому, як вiн, понуро схиливши голову, заiхав у двiр, всi вiдразу здогадалися, що втiшних новин немае. Потiм на повiтрянiй колiсницi, запряженiй дюжиною снiжно-бiлих лелек, прилетiла стривожена й заклопотана Глiнда. Майже всi друзi Озми зiбралися цього вечора в палацi, щоб обговорити своi подальшi дii.

– Треба зараз же вирушити на пошуки, – запропонувала Доротi. – Правителька краiни перебувае в полонi, а ми що? – гратимемося й веселитимемося?!

– Я готова, – погодилася Глiнда. – Треба якомога швидше знайти Озму! Я б i сама пiшла шукати, але хто виготовить новi чарiвнi iнструменти? Можливо, вони знадобляться, щоб знайти Принцесу.

– Пiдемо завтра на свiтанку, – вирiшила Доротi. – Бетсi, Трот i я.

– Самi ви не впораетеся, – завважив Чарiвник, – я теж пiду. Повинен же хтось вас захищати!

– А що з нами трапиться? – здивувалася Трот. – Адже ми в чарiвнiй краiнi!

– А що сталося з Озмою? – нагадав Чарiвник. – Адже знайшовся лиходiй, який посмiв викрасти все чарiвництво Краiни Оз! Хтозна, якi небезпеки чекають на вас у дорозi? Озма – фея, i Глiнда теж, з ними нiчого не трапиться, але ж ви – звичайнi дiвчатка, вам слiд бути особливо обережними, i нам з Гудзиком теж.

– Зате менi небезпека не загрожуе! – похвалився Оджо. – Адже я народився в Краiнi Оз!

– Пропоную роздiлитися на кiлька загонiв, – сказала Глiнда, – тодi вдасться обшукати всю краiну. Оджо нехай вiдправляеться до жвакунiв, вiн там кожну стежину знае. Опудало й Залiзного Лiсоруба, знаючи iх безстрашнiсть, вiдправимо до краiни Пiвденцiв. Косматий чоловiчок, Тiк-Ток i Джек-Гарбузова голова нехай йдуть до Фiолетовоi краiни, а Доротi з Чарiвником – до краiни Моргунiв. Пам’ятайте: ваше завдання знайти Озму. Обшукайте кожен куточок.

План Глiнди був прийнятий одноголосно, i друзi стали готуватися до походу.




Пошуковi заходи







На свiтанку наступного дня Глiнда вирушила до свого палацу, а дорогою залетiла до Залiзного Лiсоруба. У того саме гостювало Опудало. Дiзнавшись про зникнення Озми, друзi одразу вiдправилися до краiни Пiвденцiв. Одночасно з Глiндою Смарагдове мiсто покинув i Косматий чоловiчок. Разом з Джеком-Гарбузовою головою й механiчною людиною Тiк-Током вiн поспiшив на пiвнiч, до Фiолетовоi краiни Лiсовикiв.

Тим часом Оджо зi своiм дядьком Нанкi вже крокував дорогою з жовтоi цегли на схiд, до краiни Жвакунiв. Доротi та Чарiвник попрощалися з друзями й теж зазбиралися в дорогу. Чарiвник запряг Дерев’яну кобилицю в Червону карету, де зручно розмiстилися дiвчатка й ще було мiсце для Латочки, але та нiяк не погоджувалася. Вона вирiшила iхати верхи на Вузi.








Як, ви не знаете, хто такий Вузi? Це найдивнiша тварина на свiтi: голова, тiло, ноги та навiть хвiст у нього прямокутноi форми, а шкура така щiльна, що ii й цвяхом пробити. Вiн незграбний i кумедний, але бiгае на диво швидко.

Незабаром на подвiр’i з’явився ще один звiр i попросив взяти його з собою. Ви здогадалися – хто? Звичайно ж, це Лякливий Лев, найзнаменитiший звiр у всiй Краiнi Оз.

– Я так хвилююся за нашу дорогу Озму, – прогарчав Лев, – просто не можу всидiти в палацi. Невiдомiсть лякае мене. Краще я пiду з вами, але благаю: оберiгайте себе вiд небезпек, ви ж знаете – я жахливо, жахливо боягузливий.

Побачивши, що з ними йдуть Лев i Вузi, Бетсi теж вiдмовилася iхати в Каретi, притягла сiдло, упряж i запрягла свого улюбленця, ослика Хенка. Тепер проблема транспорту розв’язалася сама собою – в Каретi залишилися Доротi, Гудзик, Трот i сам Чарiвник.

Та ось у двiр нагодився старий моряк i досвiдчений мандрiвник капiтан Бiлл. Вiн порадив друзям прихопити iз собою теплий одяг i побiльше iжi – адже невiдомо, скiльки вони пробудуть у дорозi. Сам капiтан залишався в Смарагдовому мiстi – з дерев’яною ногою далеко не помандруеш, та й за палацом хтось повинен приглянути, поки всi шукають Озму.

Поклавши в Карету необхiднi припаси, друзi рушили в дорогу. До ворiт мiста iх проводжали натовпи стривожених мiстян. Попереду йшов Лякливий Лев, за ним – Латочка верхи на Вузi, потiм Бетсi на своему ослику, а за ними, запряжена Дерев’яною кобилицею, котилася Червона карета, в якiй сидiли Чарiвник, Доротi, Гудзик i Трот. Дерев’яною кобилицею не потрiбно було правити – достатньо просто сказати, куди iхати та з якою швидкiстю, а про решту вона дбала сама.

А в цей час у кiмнатi Доротi прокинувся маленький кудлатий песик i з подивом виявив, що господинi немае на мiсцi. У палацi було незвично тихо, хоч дiвчатка зазвичай зчиняли такий гамiр! Песика, як ви вже, напевно, здогадалися, звали Тото, i вiн дуже любив свою маленьку господиню.

Як i всi тварини в Краiнi Оз, Тото, звичайно ж, умiв розмовляти, але рiдко користувався своiм умiнням i взагалi рiдко цiкавився людськими справами. Вiн i не пiдозрював про зникнення Озми, не знав, що всi вирушили шукати Принцесу. Залишатися одному в кiмнатi йому не хотiлося, тож жвавий песик вискочив у коридор. Не знайшовши нiкого й там, песик скотився мармуровими сходами у двiр, де й натрапив на Желею Джемм.

– А де Доротi?

– Поiхала до краiни Моргунiв.

– Коли?

– Щойно.

Тото кулею промчав через сад i вискочив на вулицю. За поворотом майнула Червона карета. Однак розумний песик вирiшив до пори до часу не показуватися на очi господинi, а то вона, чого доброго, прожене його додому. Тож вiн сторожко бiг позаду колони, не випускаючи Карету з поля зору. Друзi тим часом наблизилися до ворiт, i Страж мiських ворiт вiдчинив перед ними кованi золотi портали.

– Чи не проходив хто через ворота позаминулоi ночi? – про всяк випадок запитала вартового Доротi.

– Нi, принцесо, нiхто не входив i не виходив, – вiдповiв Страж.

– Я й не сумнiвався, – завважив Чарiвник. – Навряд чи стiни зупинять лиходiя, який вкрав всi чари Краiни Оз. Вважаю, вiн пересувався повiтрям, iнакше нiяк не встигнути за одну нiч побувати i в Смарагдовому мiстi, i в палацi Глiнди. Швидше за все, злодiй лiтае за допомогою невiдомого нам чарiвництва.

Подорожнi пройшли, ворота зачинилися – Тото ледве встиг прошмигнути мiж стулками. Карета легко котила брукiвкою серед зелених полiв i ферм. За деякий час зеленi поля закiнчилися, потягнулися жовтi плантацii кукурудзи й соняшнику, ферми стали зустрiчатися дедалi рiдше – мандрiвники в’iхали до краiни Моргунiв.

Опiвднi друзi переправилися через рiчку Моргунку, ближче до вечора проiхали повз порожню вежу Опудала (ii господар, як ми знаемо, теж вирушив на пошуки Озми). У сутiнках вони минули останнi ферми й ступили на землю безкрайнiх Ходячих прерiй, де теж жили люди. Помiтивши самотню хатину пастуха, мандрiвники попросилися на нiчлiг. І дуже вчасно, бо бiдний Тото вже вибився iз сил, женучись за ними. Побачивши, що друзi зупинилися, вiн з полегшенням перевiв подих i тихо пiдкрався до хатини.

Пастух зрадiв мандрiвникам. Хатину вiн вiддав у розпорядження дiвчаток, а сам разом iз Чарiвником i Гудзиком розташувався просто неба. Лякливий Лев, ослик Хенк i Вузi влаштувалися трохи далi, а Латочка та Дерев’яна кобилиця взагалi не спали. Нiколи. Вони вирiшили прогулятися при мiсячному свiтлi.








Вночi Лев вiдчув, як хтось ворушиться в нього пiд боком.

– Тото, звiдки ти взявся? – пробурчав вiн крiзь сон.

– Зi Смарагдового мiста, – вiдповiдав песик. – Як гадаеш, Доротi не прожене мене додому?

– Звiдки я знаю? Запитай у Доротi, – Лев позiхнув, перевернувся на другий бiк i знову заснув. Слiдом за ним заснув i Тото, вирiшивши, що немае сенсу заздалегiдь засмучуватися.

Вранцi, коли Чарiвник розпалив багаття, песик пiдiйшов до вогню погрiтися. Тут його й побачила господиня.

– Тото! Звiдки ти взявся?

– Ти вже не пам’ятаеш, де мене кинула! – ображено гавкнув песик.

– Ой, вибач, я зовсiм забула про тебе, в мене стiльки клопоту! – вибачилася Доротi. – Але якщо вже ти тут, дозволяю залишитися. Тiльки дивись, будь обережний! Адже ми поiхали в небезпечну подорож!

– Спасибi! – завиляв хвостом песик. – Може, тепер ти мене погодуеш?

– Ось приготуемо снiданок – отримаеш свою частку! – строго завважила дiвчинка. В глибинi душi вона радiла, що песик знову з нею, але треба було пам’ятати про дисциплiну – адже вони шукають лиходiя.

За снiданком пастух попередив мандрiвникiв:

– Далi на вашому шляху лежать Карусельнi гори, цi мiсця дуже небезпечнi, раджу обiйти iх.

– Так, так, треба звернути! – захвилювався Лякливий Лев. – Менi не хочеться зустрiчатися з небезпеками!

– Ще нiкому не вдавалося пройти через Карусельнi гори, – вiв далi пастух. – Кажуть, за ними, в Ходячих прерiях, ростуть однi колючки, i живуть там якiсь герки, дуже дивнi iстоти.

– А як вони виглядають? – зацiкавилася Доротi.

– Нiхто не знае, адже нiхто там не бував, – вiдповiв пастух, – але я чув, що вони поiдають колючки та роз’iжджають на колiсницях, запряжених драконами. Герки такi сильнi, що пiдкорили велетнiв, i тепер велетнi прислужують iм.

– Вiд кого ж ви це чули? – наполягала Бетсi.

– Усi так кажуть, – усмiхнувся пастух, – запитайте будь-кого в наших краях.

– Але звiдки вони знають, якщо там нiхто не бував? – не вгамовувалася Бетсi.

– Може, iм розповiли птахи? – припустила Доротi.

– А за Ходячими прерiями лежать мiсця незвiданi, – знову заговорив пастух, – там живуть чаклуни й лиходii.

– А якщо нiяких лиходiiв там немае? – засумнiвався Чарiвник. – Звiдки ви знаете?

– Помiркуйте самi, – заперечив пастух, – хiба добрi, веселi люди можуть жити в глушинi, далеко вiд людей? Вони б давно вже подружилися з нами i визнали владу доброi Принцеси Озми, як це зробили всi iншi жителi Краiни Оз.

– У такому разi ми просто зобов’язанi дослiджувати цi дикi мiсця, якими б небезпечними вони не були! – вигукнув Чарiвник. – Адже Озму викрав злодiй, i шукати ii серед добрих людей в густонаселеному краi безглуздо. Можливо, за Карусельними горами Озми й немае, але ми повиннi в цьому переконатися!

Друзi погодилися з Чарiвником, завантажили речi в Карету, попрощалися з гостинним пастухом i рушили в дорогу.




Гори-каруселi







Повiльно просувалися друзi Ходячими прерiями, раз у раз пiдiймаючись на пагорби та знову спускаючись униз. Але за всю дорогу так i не зустрiли жодноi живоi душi. Чим далi вони йшли, тим похмурiшим ставало довкiлля. Пiсля полудня на горизонтi показалися невисокi гори. Гори як гори, нiчого особливого й страшного. Широкi бiля основи й загостренi догори, вони, власне, й на гори-то не були схожi – так, пагорби. Але, пiдiйшовши ближче, друзi зрозумiли, що саме про них попереджав iх пастух.

Першою це помiтила Доротi:

– Дивiться, дивiться, вони кружляють, як карусель!

– Тому iх i прозвали Карусельними! – завважив Чарiвник.

– От би покататися! Правда, вигляд у них не дуже приемний! – вигукнула Латочка.








Справдi, зблизька гори виглядали страхiтливо. Вони зi скреготом оберталися, однi за годинниковою стрiлкою, iншi – проти, i куди не кинь погляд, за однiею гострою вершиною височiла iнша, i так до самого горизонту. Пiдiйшовши до обриву, що вiддiляв гори вiд степу, друзi зазирнули вниз, у бездонну прiрву. Там, у чорнiй глибинi, рипiли кам’янi колони. До вершини кожноi крiпилося по горi, а основа губилася день в непрогляднiй темрявi.

– Цю канаву так просто не перескочиш! – присвиснув Гудзик.

– Лев перестрибне! – заперечила Доротi.

– Що? Стрибати через цю жахливу прiрву? Нiколи! – з огидою пирхнув Лев.

– Пропоную повернутися, – втрутилася Дерев’яна кобилиця.

– Повнiстю пiдтримую, – кивнув Вузi.

– Даремно ми не послухалися пастуха, – пiдтакнув ослик Хенк.

Але iншi не поспiшали здаватися.

– Тiльки б перебратися! На тому боцi буде набагато простiше, – сказав Гудзик.

– Треба щось придумати, – пiдтримала його Доротi, – шкода, що нiхто з нас не вмiе лiтати.

– Ех, були б тут моi чарiвнi iнструменти! – зiтхнув Чарiвник. – Доротi, а що це за пояс на тобi?

– Це? Чарiвний пояс Короля номiв. Але як вiн дiе, я поняття не маю. Знаю тiльки, що поки вiн на менi, зi мною нiчого не трапиться. Треба було запитати в Озми, вона вмiе з ним поводитися, але хто мiг подумати, що Озма раптом зникне!








– Накажи Поясу перенести тебе через гори, раптом спрацюе, – запропонував Чарiвник.

– А що з того? Всiх вiн все одно не перенесе, а одна я не впораюся з велетнями й драконами.

– Що правда, то правда, – похнюпив голову Чарiвник, але одразу пiдняв ii, щось помiтивши. – А що це в тебе на пальцi, Троте?

– Каблучка. Подарунок русалок. Якщо я впаду в воду, вони мене врятують. Але на сушi вiд неi жодноi користi.

Поки Чарiвник роздумував, друзi сховалися в тiнi високого розлогого дерева, яке росло бiля самого краю прiрви. Бетсi задумливо глянула вгору:

– Прив’язати б сюди довгу мотузку та перекинути через прiрву…

– А що, непогана iдея! – перебила ii Латочка. – Я знаю, де взяти мотузку! Можна розпрягти Кобилицю!

– Як ми вiдразу не здогадалися! – вигукнув Чарiвник. – Молодець, Латочко! Хоч у тебе в головi вата, а мiркуеш ти краще за нас!

Вiн почав розпрягати Кобилицю, а Доротi та Гудзик взялися прив’язувати ремiнцi один до одного. У них вийшла довга шкiряна мотузка, мiцнiша за будь-яку iншу.

– Прив’язати до дерева ii ще можна, але до гори? Адже вона крутиться! – скептично завважив Лев.

Але Латочка не вшанувала його вiдповiддю, натомiсть мовчки подала мотузку Гудзику. Той спритно видерся на дерево й прив’язав ii до гiлки, яка нависла над прiрвою. Латочка вхопилася за вiльний кiнець, розбiглася, вiдштовхнулася й полетiла прямо через прiрву, як камiнь, пущений з пращi. Навiть не приземлившись, вона вiдпустила ремiнь, впала на гору, перекинулася, а потiм, не зменшуючи швидкостi, перескочила на наступну гору, потiм далi й далi, поки не зникла з очей.

– Назад iй уже не повернутися, – похитав головою Вузi.

– А як ii кидало з гори на гору! Б-р-р! – зiщулився Лякливий Лев.

– А все тому, що гори дуже швидко обертаються, – пояснив Чарiвник. – Боюся, ми бiльше не побачимо бiдолаху Латочку!

– Як не побачимо? – схаменувся Вузi. – Не побачимо мою подружку? Як хочете, а я за нею!

І, схопивши зубами мотузку, вiн кинувся до прiрви й незабаром теж зник з поля зору.

– Тепер моя черга! – пiдхопив ремiнь Гудзик.

– Стривай! – зупинив його Чарiвник. – Ми ще не вирiшили, хто залишиться тут!

– А це небезпечно, стрибати з гори на гору? – засумнiвалася Трот.

– Не хвилюйся, – втiшила ii Доротi, – з Латочкою i з Вузi нiчого не трапиться, та й зi мною теж, адже на менi Чарiвний пояс.

– На менi немае поясу, але я теж хочу спробувати! – не вiдступався Гудзик. – Адже я чоловiк!

– Я страшно боюсь стрибати, – зiзнався Лякливий Лев, – але не можу ж я кинути Доротi!

– Тодi нехай залишаться Бетсi, Хенк i Трот, – вирiшив Чарiвник. – Менi теж доведеться стрибнути, без мене вам не впоратися. А ви, дiвчатка, доберетеся самi до Смарагдового мiста?

– Я зовсiм не боюся стрибати! – оголосила Трот. – Я з вами!

– Тiльки не Хенк… – почала Бетсi, але ослик перервав ii:

– Думаеш, якщо осел, так вже й боягуз? Я нi краплi не боюсь! Я смiливий, як Лев!

– Так, ти смiливiший за мене! – пiдтримав його Лякливий Лев. – Я боягуз, а ти – нi. Ось Кобилиця…

– А чого менi боятися? – образилася Кобилиця. – Я ж дерев’яна, ось Карета…

– Карету доведеться залишити, – сказав Чарiвник, – разом з провiзiею i ковдрами. Нiчого не поробиш, треба пожертвувати зручностями, якщо хочемо перебратися через гори.

– Що на нас там чекае? Чи ступимо ми ще на тверду землю? – заскиглив Лякливий Лев. Здавалося, вiн ось-ось розплачеться.

– Годi нити! – осадив його ослик. – Хочеш знати, що на тебе чекае, – йди вперед. Хто перший?

– Я! – випалила Доротi.

– Нi, я! – крикнув Гудзик. – Я чоловiк!

І, схопившись за кiнець мотузки, вiн розбiгся й стрибнув. Не встигли друзi отямитися, як хлопчик уже перескочив з найближчоi гори на наступну, потiм далi й далi, поки не зник з очей. Чарiвник напружено прислухався, чи не закричить Гудзик вiд болю, вдарившись об тверду поверхню гори. Але до них долинув його обнадiйливий вигук:

– Гей, за мною!

Це додало смiливостi Доротi, й, притиснувши до себе однiею рукою Тото, дiвчинка теж стрибнула. Перша карусельна гора, на якiй вона опинилася, несподiвано виявилася м’якою, як гума. Не встигла Доротi отямитися, як ii жбурнуло далi, на iншу гору, звiдти ще далi, ще й ще, поки вона не впала нарештi на зелену галявину.

Ледве Гудзик i Латочка встигли ii пiдняти, як на галявину сiла перелякана Трот, а за нею посипалися Бетсi, Лев, Хенк i Дерев’яна кобилиця. А Чарiвник все не з’являвся. Доротi вже стала турбуватися, як раптом вiд найближчоi гори вiдокремився Чарiвник i, зробивши сальто, впав на траву. Вiдразу стало зрозумiло, в чому причина затримки: Чарiвник так боявся забитися, що весь обмотався ковдрами.




Загадкове мiсто







Перелiт виявився таким стрiмким, що друзi не вiдразу прийшли до тями. Першому це вдалося зробити Леву. Вiн полегшено зiтхнув i сказав:

– Хто б мiг подумати, що цi жахливi гори зробленi з гуми?

– Невже вони й справдi гумовi? – здивувалася Трот.

– Особисто я не став би стверджувати так категорично, – втрутився Чарiвник, розмотуючи ковдри. – Навряд чи за короткий час можна розiбратися, з чого вони зробленi, та це й не важливо. Краще подумаймо, де ми зараз.

Його пiдтримала Латочка:

– Пам’ятаете, пастух говорив про велетнiв – пожирачiв колючок. Але я щось не бачу нi велетнiв, нi колючок…

– Ти все плутаеш! – перебила його Доротi. – Велетнi зовсiм не iдять колючок, вони прислужують могутнiм геркам. А любителi колючок iздять на драконах, запряжених у колiсницi.

– Дурниця! – рiшуче заперечив Вузi. – Запрягти дракона в колiсницю? А як же хвiст? Адже вiн плутатиметься пiд колесами!

– Уявляю, якi могутнi цi герки, якщо вони пiдкорили велетнiв! – вигукнула дiвчинка Трот. – Мабуть, вони великi, як гори, не менше!

– Не думаю, – з сумнiвом похитав головою Чарiвник, – швидше за все, пастух нiчого толком не знае, а просто повторюе рiзнi небилицi. Не будемо втрачати часу. Скоро все само з’ясуеться.

Мiсцевiсть, яка вiдкрилася перед мандрiвниками, була приемною й мирною на вигляд. Мiж деревами, в густiй травi, яскраво ряснiли квiти, з пелюстки на пелюстку пурхали рiзнобарвнi метелики. Але друзi вирiшили не радiти передчасно, а спочатку пiднятися на пологий, порослий чагарником пагорб, який затуляв горизонт.

Червона карета залишилася по той бiк гiр, але це нiкому не додало незручностей – Доротi зручно влаштувалася на спинi в Лева, Трот i Латочка видерлися на Вузi, Бетсi села на свого ослика, а Чарiвник i Гудзик помiстилися на Кобилицi. Тут i стали в пригодi ковдри Чарiвника – вони постелили iх на жорстку дерев’яну спину Кобилицi замiсть сiдла.

Пiднявшись на пагорб, друзi виявили неподалiк мiсто, оточене високою фортечною стiною з вежами, на гострих шпилях якоi майорiли прапори всiх кольорiв веселки. Схоже, жителi мiста побоювалися нападу ворогiв, iнакше навiщо зводити неприступнi стiни?

Нi дороги, нi навiть вузенькоi стежки не було протоптано до мiста. Видно, городяни не шанували Карусельнi гори й нiколи не ходили в той бiк. Пiдiйшовши ближче, мандрiвники почули тиху музику, що линула з-за стiн.

– Чудовиськ не видно, – подумала вголос Доротi. – Мiсто виглядае цiлком мирно.

– Зовнiшнiсть оманлива, – заперечила Трот, – не варто надто довiряти очам.

– Чому ж? – здивувалася Латочка. – Вiзьмiмо, наприклад, мене. Хiба з першого погляду не видно, що я зшита з клаптикiв? Навiть слiпiй совi, хоч вона й слiпа, ясно: я – латана лялька.

– Хiба сови слiпi? – здивувалася Трот.

– Не завжди, тiльки вдень, коли свiтить сонце, – пояснив Гудзик, – а ось Латочка своiми гудзиками бачить i вдень, i вночi!

– Ой, а де ж мiсто? Воно зникло! – ахнула Трот, i всi завмерли на мiсцi вiд подиву: перед ними стелився голий степ.

– Ось так номер! – Чарiвник навiть спiткнувся вiд несподiванки. – Щойно ми його бачили!

– А музику все ще чутно, – помiтив Гудзик.

Друзi прислухалися. Музика справдi лунала.

– Так ось же воно, лiворуч! – крикнула Латочка, й, обернувшись, подорожнi знову побачили крiпоснi стiни та прапори.

– Може, ми заблукали? – припустила Доротi.

– Нiсенiтниця! – заперечив Лев. – Ми йшли, не звертаючи, прямо на мiсто, чому ж…

– Неважливо, – перервав суперечку Чарiвник. – Ходiмо швидше, поки воно знову не випарувалося.

Коли до мiських стiн залишалось зовсiм небагато, вони раптом знову зникли, немов розчинилися в повiтрi. Збентеженi друзi завмерли на мiсцi, але Латочка знову iх побачила, цього разу позаду, за спиною мандрiвникiв.

– Нi, так я не граюся! Це неправильне мiсто! – тупнула ногою Доротi. – На колесах воно, чи що?

– А може, його взагалi немае? – припустив Чарiвник. – Може, це мiраж?

– Що-що?

– Мiраж, iлюзiя – ми його бачимо, а насправдi його немае.

– Так не бувае! – не погодився Гудзик. – Ми ж його не тiльки бачили, а й чули музику! Хiба бувають мiражi з музикою? Мiсто повинно бути десь тут.

– Але де?

– Десь поруч, – наполягав хлопець.

– Якщо воно позаду, то повернiмося, – запропонував Вузi.

Друзi повернули назад, але незабаром мiсто знову зникло. Так тривало кiлька разiв. Мiсто то зникало, то з’являлося, але щораз з iншого боку. Мандрiвникам вже набридло кружляти на одному мiсцi, аж раптом Лев, який йшов попереду, голосно скрикнув вiд болю й пiдiбгав лапу.

– Що трапилося? – стривожилася Доротi. Лев так рiзко вiдскочив назад, що дiвчинка, яка сидiла в нього на спинi, ледь не впала. Ослик теж позадкував, злякавшись.

– Колючки! – першою здогадалася Бетсi. – Вiн уколовся!

Поглянувши пiд ноги, мандрiвники виявили, що весь простiр до самих стiн загадкового мiста всiяний гострими шипами.

– Таких гострих колючок я ще не зустрiчав, – поскаржився Лев, – я поколов усi лапи!

– Ну ось! Не одне, так друге! – пробурчав Чарiвник. – Нарештi мiсто перестало зникати, але як тепер до нього дiстатися? Хто пробереться через цi колючки?

– Я, – виступив наперед Вузi. – У мене така товста шкiра, що нiякi колючки менi не страшнi. Я можу перенести вас!

– І я! – пiдхопила Дерев’яна кобилиця. – Я теж не боюся колючок!

– А як же Лев i Хенк? – засумнiвалася Доротi. – Не залишимо ж ми iх тут, посеред поля?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840436) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения